До 100-літнього ювілею о.  Петра Біля  –

Засновника Згромадження Сестер Пресвятої Євхаристії

Завжди в грізні часи для своєї Церкви Бог посилав відповідних людей, які були її опорою та натхненням. Таким інструментом в Божих руках був о. Петро Більо, нежонатий священик - Засновник Згромадження Сестер Пресвятої Євхаристії. Цього року відзначаємо 100 - ліття з дня народження Отця Петра. Отець був людиною повністю відданою Богові, який не жалів ні своїх сил, а навіть і власного життя щоб сповнити Божу Волю.

Народився 26 червня 1914 року в с. Княжпіль Старосамбірського району Львівської області. Зростав в багатодітній побожній родині. З дитинства мріяв стати священиком. Закінчив 8 класів у селі, потім навчався в Добромильській гімназії, яку не закінчив через брак коштів. На початку 30-х років вступив до Добромильського монастиря ОО. Василіян, згодом навчався в Лаврівському монастирі. Зрозумівши, що монашество  не його покликання, вступає до Луцької семінарії отців Єзуїтів східного обряду, в якій навчався до 1939 р. Почалась війна. Юнак повернувся додому. В Дрогобичі закінчив вчительські курси, що дало змогу працювати  вчителем. В 1946 р. закінчив ще і Самбірське педагогічне училище. Вчителював в селах Библо, Кропивнику,  Деменичі  як вчитель початкових класів і  німецької мови. Маючи унікальні організаторські здібності, гуртував біля себе молодь, навчав співу, вів драматичний гурток і хор. Діти дуже любили його.

Із спогадів Марії Дорош, с. Библо Старосамбірського району:  «Більо Петро вчив мене в 2-3 класах (1943-1944рр.). Ніколи не насаджував нам безбожницької пропаганди. Навпаки, говорив, щоб не забували про Бога і ходили до церкви. Гарно грав на губній гармошці. Ми зайняли перше місце на районній олімпіаді в с. Нижанковичах і на обласній в м. Дрогобичі з художньої самодіяльності. Як вчитель, був дуже лагідний. Видно було, що то людина незвична, не перейнята комуністичною ідеологією». 

Залишив вчительську працю, бо треба було примушувати дітей вступати до комсомолу: «Не можу поступати проти совісті, не можу змушувати дітей вступати до комсомолу, бо дотепер вчив їх любити Бога і Україну».

Не маючи змоги отримати свячення в католицькій церкві з огляду на ліквідацію УГКЦ, був рукоположений в 1951 р. у православній церкві, але духом залишався католиком. В 1951 р. був призначений настоятелем парафії   с. Лопушанка Старосамбірського району, а в 1952 р. в с. Подільці Самбірського району. Роки душпастирської праці виєднали йому велику любов людей. Його проповіді були повні любові до Бога і Батьківщини, захоплювали всіх, були дуже сміливі, за що доносили на нього в НКВД, почали контролювати. Двічі була спроба вбити його. Із спогадів Кухарського Богдана (1936 р.н.), с. Библо: «…Одного разу стріляли в нього в хаті енкаведисти, але не влучили». Згадує Піта Катерина (1923 р.н.), с. Лопушанка: «…На Великодні свята в Отця стріляли в с. Ясениці під час резурекції. Куля пролетіла мимо голови, стріляв місцевий житель Михайло, прізвища не пам’ятаю, який співпрацював з НКВД». Частий контроль та тиск з боку православної Церкви змусили Отця залишити парафію. Отець поселяється в м. Хирові  Старосамбірського  району в 1955 р., купивши частину дому в п. Софії Салиги. Із спогадів о. Івана Середницького (1926 р.н.), УАПЦ, парох м. Хирова: «…Коли я став хирівським парохом, мене часто питали з деканату і єпархії, чи не шкодить мені на парафії о. Петро. Завжди відповідав, що ні, що збирає лікарські трави і не проводить ніякої підривної роботи». 

На всіх парафіях, як дбайливий і ревний священик, Отець гуртував молодь, насамперед дівчат, маючи на меті заснування жіночого Згромадження, яке б постійно молилося за волю Церкви і народу. До 1957 р. була згуртована група дівчат, які були готовими стати членами Згромадження.  В той  час повертається із заслання до Львова  Владика Миколай Чарнецький, ЧНІ. Отець Петро разом з Сестрами просить благословення на започаткування Згромадження. Владика Миколай радо погоджується, дає благословення та приймає назад о. Петра в лоно Католицької Церкви. Це було 21 квітня 1957 р.  З цього часу Отець діє як підпільний священик греко-католицької Церкви і духовний провідник Згромадження. Щоденно таємно відправляв Святу Літургію вдома і часто в навколишніх селах, з якої користали і Сестри, і цивільні люди, хоч при цьому наражався на часті ревізії, обшуки, перестороги з боку НКВД. Федичканич Михайло (1923 р.н.), м. Хирів згадує: «З 1958 р. по 1984 р. я був головою м. Хирова. Лише в моїй присутності обласне НКВД  три рази робили обшук. Я старався виручати Отця, як міг. Одного разу став біля дверей шафи з ризами. Іншим разом, провіривши шухляду, в якій було багато інтенцій на Служби Божі, сказав службовцям, що вона пуста. Завжди просив Отця бути обережнішим». Багато праці Отець докладав до зросту заснованого ним Згромадження: часто збирав Сестер, давав науки,  був сповідником, завжди утверджував у вірі, потішав. Складав пісні та мелодії до них. Зокрема пісню «Ми з Марією Непорочною» - гімн Згромадження – люблять і співають зараз майже в кожній Церкві. Отець багато вишивав, малював ікони, шив фелони. Ще з дитинства любив прикрашати церковні престоли, майстерно виготовляючи штучні вінки, квіти і навчав цього всього Сестер. Отець любив працювати на городі, доглядати сад, вирощував багато квітів і ними прикрашав каплицю.  В час Радянської влади кожен мусів працювати на державній роботі. Отець і деякі Сестри збирали лікарські рослини по договору і здавали в аптечне управління у Львів. Із спогадів Сікоцінського Мирона (1952 р.н.), с. Буньковичі: «З Отцем Петром мене єднало спільне захоплення – збирання лікарських трав. Разом їздили до Львова, часто супроводжував його по місті. Я не знав, куди Отець іде, по яких справах. Завжди чекав його на вулиці. З розповідей Отця знаю, що неодноразово були в нього «гості» з КГБ. Ставили різні вимоги, ультиматуми, а коли не піддавався – сильно били. Це повторювалось декілька разів».

Отець був знаний на всю околицю: до нього приходили, приїжджали багато людей на розмову, за порадою, до сповіді та інших Святих Таїнств, на молитву.

Отець всіх приймав, підтримував, навчав, виховував молодих хлопців, заохочуючи до священства. Згадує о. Ігор Петрович, парох м. Хирова: «Знав я Отця з 1989 р. Робив біля нього свої перші священичі кроки. Отець дуже впливав на моє формування. Був моїм сповідником і вчителем. Він навчав не тільки словом, але й ділом. Запам’яталась мені простодушність Отця. Був доступний для всіх. Доброта перепліталась з вимогливістю і, в першу чергу, до себе. Я дуже подивляв Отця, що в такому старечому віці займався пошиттям фелонів, вишиванням рушників, сам робив побілку, готував консерванти, Розповідав, що приходили до нього енкаведисти, робили обшуки. Часто Служби Божі відправляв за душі в чистилищі, щоб наша Церква вийшла з підпілля. А після виходу з підпілля не переставав дякувати Богові за той великий дар».

Отець Петро був сильного духа, заохочував до служіння Богові та народу, твердо вірив, що прийде кінець московському режиму. Дуже радів, коли Україна і Церква звільнились з-під московського ярма. Але в цей час Отець уже був немічний, хворий, хоч з великим інтересом стежив за подіями в державі і Церкві.

Помер о. Петро Більо 22 червня 2001 р. Похоронений в м. Хирові на монашому цвинтарі,  де спочивають  Сестри заснованого ним Згромадження. Отець Петро вирізнявся великою любов’ю до Спасителя. Тому Господь удостоїв його померти в Празник Христа Чоловіколюбця. В пам’яті та серцях всіх залишився Отець Петро, як ревний священик, добрий пастир, справжній патріот.